Орфофонія

Орфофонія – це правила вимови алофонів фонем. Так, наприклад, питання про те, що на початку слова або морфеми в німецькій мові варто вживати щілинний увулярний [ ʁ ], регулюється правилами орфоепії, а вимога вимовляти після довгого голосного вокалізований [ ɐ ] замість консонантного варіанта відноситься до правил орфофонії. Вибір того чи іншого алофона нейтрального німецького [ə] залежить від орфофонічних

особливостей реалізації цього звука в мовленні. Наприклад, перед огубленими голосними редукований голосний [ə] у префіксах be-, ge- набуває лабіалізованого відтінку, а перед голосними переднього ряду його треба вимовляти як ненапружений відкритий нейтральний [ə]. Відповідно до правил сучасної німецької орфоепії сонорний приголосний [r] необхідно вимовляти як дзвінкий щілинний увулярний [ ʁ ], у той час як у реальній вимові наявні такі його алофони, як глухий увулярний [ ɣ ], передньоязиковий вібрант [r] або увулярний вібрант [ ʀ ].

Оскільки розвиток звукового рівня мови значною мірою спирається на фонетичні процеси, що відбуваються в ньому, вивчення орфофонії як складової частини норми вимови, а також фонетичних реалізацій фонемних розбіжностей залишається актуальним. Носії мови не усвідомлюють чітко орфофонічні вимовні особливості, і тому фонетичні характеристики фонем, на відміну від фонемного складу слів, важко контролювати. Лише порушення правил орфофонії буде сприйматися як іншомовний акцент або особливість реалізації тієї чи іншої фонеми в певній місцевості. Вимова носіїв діалектів характеризується, як правило, наявністю своєрідних територіальних рис, що зумовлено артикуляторними навичками мовців. Унаслідок цього виникають деякі відхилення, коливання орфофонії, “що може призвести до зміни норми, а також до перебудови системи фонем”.

Яскравим підтвердженням цієї думки можуть бути німецькі голосні /а:/ – /а/, для яких характерна поступова нейтралізація відмінностей за якісною ознакою, у зв’язку з чим протиставлення цих голосних досягається лише на основі тривалості.

Не менш цікаві перетворення відбуваються з довгою широкою фонемою / ɛ: /, яка становить кількісну опозицію з короткою ненапруженою голосною / ɛ /. Унаслідок поширення тенденції до вузької вимови довгої відкритої / ɛ: /, що набула розвитку у вимові жителів північного регіону Німеччини, відбувається поступова заміна цієї голосної на вузьку напружену закриту /е:/.

Орфоепія й орфофонія донедавна не розмежовувалися, хоча зовсім очевидно, що ці два аспекти норми мають різну природу і досить незалежні один від одного. При дотриманні правил орфоепії може спотворюватися реалізація алофонів фонем (орфофонія), прикладом чого може слугувати своєрідна вимова увулярного [ ʁ ] або заміна його передньоязиковим вібрантом [r], пом’якшена і трохи огублена вимова щілинного шиплячого [ ʃ ], дзвінкість гортанного [h], відсутність зімкнення при артикуляції проривного глухого [t] в позиції кінця слова, вокалізація сонорного латерального [l] тощо.

Водночас можливе і зворотне явище, коли при порушенні фонемного складу слів усі фонеми реалізуються в тих звучаннях, які запропоновані орфоепічною нормою. Так, вимова суфікса -ig як [ ɪk ] на місці нормативного [ ɪɕ ] або займенника “ich” [ ɪɕ ] як [ ɪʃ ] є, з одного боку, орфоепічною помилкою, хоча там і звучить фонетично точний приголосний, а з іншого боку, це свідчить про регіональне варіювання щілинного середньоязикового приголосного [ ɕ ]. Особливості вимови мешканців різних регіонів Німеччини можуть зумовлюватися специфікою реалізації як орфоепічних, так і орфофонічних норм. Проте будь-яке відхилення від вимовної норми повинно відповідати системі, “дозволятися” нею. 

Розмежування орфоепічних та орфофонічних явищ при встановленні норми вимови, дослідження взаємовідношення норми і варіантів дуже важливе, тому що це дає можливість чітко протиставляти функціональні одиниці різним звуковим реалізаціям тієї самої функціональної одиниці. Такий поділ є корисним для виправлення діалектних помилок і вважається необхідним у процесі викладання іноземної мови, тому що обидва аспекти норми – орфоепія й орфофонія – є труднощами різного роду. Знання фонемного складу слова – це необхідна, але не достатня умова для відтворення його звукового вигляду. У цьому зв’язку точний фонетичний опис вимови видається особливо важливим. Уміння правильно реалізовувати фонеми здобувається шляхом створення нових артикуляторних навичок, тренування нових фонетичних навичок.

Орфофонічні особливості німецької мови і досі залишаються мало вивченими. Проте встановлення орфофонічних модифікацій голосних і приголосних дозволить отримати більш докладну інформацію про функціонування системи фонем у мовленні, а також про тенденції розвитку німецької орфоепічної норми на даному синхронному зрізі.