Етапи кодифікації

Перший етап кодифікації німецького вимови датується кінцем XІX ст. У розробці правил німецького сценічного мовлення приймали участь Вільгельм Вієтор, Едуард Зиверс, Карл Луік, Теодор Зібс. У 1885 р. виходить книга – "Німецька літературна вимова" ("Dіе Aussрrachе dеs Schrіftdеutschеn") Вільгельма Вієтора. Це був перший крок у справі кодифікації німецької вимовної норми.

Послідовником В. Вієтора став маловідомий широкій науковій спільноті германіст із Грайфсвальду Теодор Зібс. Він розглядає вимову артистів як основу для регулювання і кодифікації орфоепічної норми німецької мови. Слід зазначити, що сценічне мовлення повинно було, на думку автора, розглядатися як ідеальна норма вимови. Теодор Зібс базується на тому, що актор має дуже чітко вимовляти слова, щоб останні ряди слухачів в театрі чули його так само добре, як і перші, тому потрібно, щоб мовець чітко вимовляв всі звуки і склади, як наголошені, так і ненаголошені.

Т. Зібс проводить попередні консультації з Генеральним інтендантом Королівського драматичного театру в Берліні і виступає у 1897 р. з доповіддю на 44 сесії ради німецьких філологів та вчителів у Дрездені, де отримує "гаразд" Союзу німецьких театрів і секції германістів на роботу з кодифікації німецької вимовної норми.

У 1898 р. виходить у світ книга Теодора Зібса "Німецька сценічна вимова" ("Dеutschе Bühnеnaussрrachе"), присвячена підсумкам досліджень автора та керованої ним комісії. Протягом багатьох років вона була підручником і методичним посібником для акторів і людей, які намагалися опанувати "високий стиль" німецької мови.

Під час роботи над кодифікацією німецької вимови було встановлено деякі моменти, які мають велике значення і сьогодні. Т. Зібс підкреслював, що кодифікація передбачає не тільки сукупність правил вимови, але і виділення зовнішніх аспектів реалізації даних правил у мовленні, при цьому письмове мовлення не повинно бути визначальним для розмовного. Автор бере за основу тільки спокійне, зрозуміле мовлення, однак у цій систематизації мають бути визначені і враховані випадки, у яких є виключення: рима, ритм або рідке використання.

У 1959 р. на пропозицію Ганса Креха у Лейпцигу було засновано редакцію "Орфоепічного словника німецької літературної мови". Під керівництвом Г. Креха було розроблено докладну і розгорнуту програма для експериментально-лінгвістичних досліджень у галузі німецької фонетики і фонології. За зразок для розгляду і кодифікації була взята вимова дикторів радіо і телебачення у випусках новин, читання художніх текстів і наукових доповідей. Перше видання словника вийшло у світ в Лейпцігу в 1964 р. Словник пережив три редакції: у 1969, 1972, 1974 рр. У своєму словнику автори зробили спробу впорядкувати знання про інтонацію, базуючись на дослідженнях власної лінгвістичної лабораторії.

У 1962 р. у ФРН (м. Маннгейм) з'явився перший словник вимови серії ДУДЕН за редакцією Макса Майнхольда та Пауля Гребе. У вступі автори погоджуються в цілому з нормами сценічної вимови, виділеними і кодифікованими Теодором Зібсом, і зазначають найважливіші ознаки високої літературної вимови. Протягом наступних десятиріч з'являються нові видання цього словника (1972, 1990), які базуються вже не на сценічній вимові, а на загальновживаному варіанті вимови німецької мови – стандартній вимові.

У 1982 р. видається "Великий словник німецького вимови", розроблений комісією німецьких лінгвістів за редакцією У. Штетцер. На відміну від попередніх цей словник вперше містить чотири стилистичні типи ситуативної вимомови, в основу яких покладено дослідження Г. Майнхольда. Стилистичні типи вимови становлять собою по суті розгорнутий варіант стилів вимови Л. Щерби, який розрізняв, як відомо, повний та розмовний стилі вимови. Дане видання містить також розділ, присвячений проблемі норм німецької інтонації, чого не було раніше у ДУДЕНі.

Незважаючи на те, що орфоепічна й орфографічна норми сучасної німецької мови є кодифікованими, вони, проте, постійно зазнають часткової переробки і реформування. На Венській конференції з орфографії у 1994 р. Г. Дроздовський, голова наукової ради редакції ДУДЕН, заявив, що мова у даному випадку йде не про глобальну реформу німецької мови, а про так звану "невелику реформу здорового глузду". Сучасні дослідження у галузі фоностилістики і соціофонетики із застосуванням ситуативно-стартифікаційного методу також сприяють подальшому розвитку і вдосконаленню норм німецької вимови на основі вивчання характеру зв'язків соціальних і мовних структур, динаміки німецької звукової системи у синхронії.

У роботі "Про норми зразкової російської вимови" Л. Щерба писав: "…у вимові майбутнього буде скасовано все занадто місцеве, московське чи ленінградське, орловське чи новгородське, не кажучи вже про різні розпізнавальні риси інших мов, подібно до кавказького чи середньоазійського "гортанного" [x], українського [г], татарського [ы] і таке ін.".

Даний процес створення єдиної вимовної норми, позбавленої місцевих ознак, відбувається протягом останніх 100 років у німецькій літературній мові. Продовжується він і в наш час. Яке місце у цьому вирівнюванні територіальних варіантів сучасної німецької мови займає свідома діяльність з нормування, а яке – живі міграційні процеси, має бути виявленим при дослідженні різних аспектів розвитку літературної мови.