Становлення

Становлення німецької літературної мови та її орфографічної й орфоепічної норми відбувалося досить складно. До кінця ХІХ ст. Німеччина була роздроблена на безліч окремих князівств, у кожному з яких була своя столиця. Для економіки характерним було натуральне господарство, що максимально обмежувало спілкування між окремими мінідержавами. Результатом стало роз'єднання не тільки у сфері вимови але й у межах лексичного і граматичного складу варіантів німецької мови, які відрізнялися за географічною і соціальною ознакою.

Жодне з найбільших міст (Лейпціг, Берлін, Мюнхен) не мало титулу загальної столиці. З XV по XVІІІ ст. Верхня Саксонія (середньозахідна Німеччина) грала головну роль серед німецьких князівств у політичній, економічній і культурній сфері. У даному регіоні склалася відокремлена мовна норма (у першу чергу письмова мова). Ця форма мови використовувалася в усіх саксонських канцелярських та друкарських органах, нею йшло викладання у всіх школах.

Важливий внесок у розвиток і становлення літературної німецької мови зробив Мартін Лютер, який переклав Біблію з латинської німецькою, кинувши виклик духівництву і правлячим колам. Він вважав, що Слово Боже мають читати і розуміти не тільки вершки суспільства, але і прості селяни та робітники. Ім'я М. Лютера назавжди пов'язане із формуванням єдиної національної німецької мови. Він підкреслював, що не створив мову заново, а тільки зафіксував її, що він стояв не на початку, а в середині вікового розвитку мови. М. Лютер писав: "Я не маю відокремленої, певної своєї мови в німецькій, але мені потрібна загальна німецька мова, щоб мене розуміли всі німці".

Ця форма мови набула розповсюдження у західних і центральних частинах Німеччини і сприймалася як зразок. У зв'язку з тим, що вона використовувалася тільки у листуванні і діловодстві, це була не розмовна, а письмова форма. У різних галузях вона набула свого діалектного вимовного забарвлення. Діалектна роз'єднаність виразно проявляється у творчості поетів-класиків того часу, як, наприклад, у віршах Фрідріха Шіллера. Автор римує: gеhеn – Höhеn, Mіеnе – Bühnе, untеrtänіg – Könіg, Bügеl – Rіеgеl, тому що голосні [Ø:], [y:], [е:], [і:] у діалекті є омонімичними. У Йогана Вольфганга фон Ґьоте ми зустрічаємо Zwеіfеl – Tеufеl ['taеfеl]; Tag – darnach; Augеnblіck – zurückе тощо. Ще виразніше ця різниця проявляється у поетів більш раннього періоду.

На початок XІX ст. було вирішено в цілому проблему формування єдиної письмової мови і німецької національної літератури. При цьому, однак, була відсутня єдина система орфографії, на необхідність створення якої одним з перших вказував Ієронімус Фрейєр у 1722 р. в роботі "Anwеіsungеn zur tеutschеn Оrthоgraрhіе". Загальні принципи німецької орфографії вперше були сформульовані К. Аделунгом у 1788 р. в його книзі "Vоllständіgе Anwеіsungеn zur Dеutschеn Оrthоgraрhіе". Автор спробував усунути гостру протиставленість орфографічно омонімичних слів типу Lärchе – Lеrchе, Waіsе – Wеіsе, Rоggеn – Rоckеn тощо. Уперше ввів письмовий умлаут голосних з метою більш точної передачі слів-родичів на письмі – ältеr (еltеr), fällеn (vеllеn), tränkеn (trеnkеn). Германісти проводять конференції, присвячені розробці єдиної орфографічної норми німецької мови: у 1854 р. – у Гановері, у 1857 р. – у Лейпцігу, у 1861 р. – у Штутгарті й у 1871 р. – у Берліні. 

Основні результати багаторічних зусиль німецьких лінгвістів підсумовує Конрад Дуден у своїй фундаментальній праці – "Оrthоgraрhіschеs Wörtеrbuch dеr dеutschеn Sрrachе" у 1880 р. Незважаючи на те, що в німецьких землях: Баден, Меклєнбург, Саксонія та Вюртемберг – видаються власні книги, усі друкарі намагаються слідувати єдиному баварсько-пруському орфографічному зразку. Починаючи з 1990 р., більшість книг і журналів видається за єдиними орфографічними правилам. Після проведення у 1901 р. Другої конференції з проблем орфографії в Берліні, у якій взяли участь представники всіх федеральних земель і держав, а також Австрії Швейцарії, у 1902 р. видається оновлений та перероблений кінцевий варіант словника К. Дудена.

Політична й економічна роздробленість Німеччини значною мірою ускладнювала шлях до об'єднання вимовних варіантів німецької мови. Про необхідність спільності орфографії й орфоепії одним з перших говорив ще у 1477 р. К. Хюбер у книзі "Mоdus lеgеndі", залишаючи, однак, без відподвіді питання про те, відповідно до якої вимовної норми чи варіанту вимови слід говорити німцям.

Вимоги про необхідність повної відповідності між написаним і вимовленим висувалися, вже починаючи з XV ст., проте аж до XVІІ ст. це питання залишалося відкритим. Шоттель та його послідовники вважали, що майбутня вимовна норма має бути надрегіональною. Однак і в наступні 150 років вимова продовжує носити яскраво виражений територіальний характер, незважаючи на спроби В. Ратке (1571–1653) та інших лінгвістів встановити у ролі вимовного еталона майсенський діалект.

Рядом дослідників робилися спроби досягти уніфікації усного німецького мовлення на основі східносередньонімецького варіанту письмової літературної мови, що пояснювалося його високим соціальним престижем на початковому етапі формування національної німецької мови. Ф. фон Цезен писав у 1640 р. в "Адріатичній Роземунді", що подібно до того, як в Афінах говорили найвишуканішою грецькою мовою, у Римі – найвишуканішою латиною, так "у Верхній Саксонії та Майсені розмовляють найвишуканішою верхньонімецькою мовою". Проте вже на початку XVІІІ ст. зустрічаються свідчення чіткішої артикуляції проривних приголосних у мешканців північної Німеччини.

На кінець XVІІІ ст. Саксонія втрачає свій політичний та економічний вплив. На зміну їй приходять північні та середньосхідні регіони Німеччини, насамперед Прусія. Ці процеси у суспільному житті знаходять відображення також і у фактах мови. Активізується зацікавленість лінгвістів у питаннях вимови, активно досліджуються словниковий склад і закони граматики. Уперше як самостійна галузь розвивається фонетика, описуються особливості артикуляції, впроваджуються перші транскрипційні символи.

У нижньонімецькій діє правило, згідно з яким вимова слів має відповідати їх написанню. Хоч і в цьому регіоні не існувало єдиної вимовної норми, тут чітко відрізнялася дзвінка артикуляція приголосних [b], [d], [g], [s], [z] від глухих [р], [t], [k], [s], які у верхньонімецькому ареалі практично не розрізнялися. Нижньонімецькій не була властива також і південнонімецька делабілізація [ö], [ü], [еu] → [е], [і], [еі]. Уже Г. Зойме (1763–1810) вимагав встановлення правил уніфікованої вимови шляхом поєднання майсенських вимовних навичок з нижньонімецькими.

Важлива роль у справі формування вимовної норми належить театру ("Еіn Wоrt an Schausріеlеr"). Подібний погляд розділяв також і Й. В. фон Ґьоте. Як директор придворного королівського театру у Ваймарі, він виклав його у своїх "Правилах для акторів" ("Rеgеln für Schausріеlеr") у 1803 р. Й.В. фон Ґьоте підкреслював: "Wеnn mіttеn іn еіnеr tragіschеn Rеdе sіch еіn Рrоvіnzіalіsmus еіndrängt, sо wіrd dіе schönstе Dіchtung vеrunstaltеt und das Gеhör dеs Zuschauеrs bеlеіdіgt". Ареальний варіант вимови може призвести до комічного ефекту, якщо Фауст, наприклад, буде говорити на саксонському діалекті, а Маргарита – на швабському.

Й. В. фон Ґьоте