Стильові риси озвученого рекламного тексту

Для озвученого рекламного тексту домінантною буде цільова настанова переконання, що сприяє породженню стильових рис. Стильові риси визначаються як “сукупність якісних ознак функціонального стилю, що мають бути притаманні мовленню для ефективної реалізації конкретних завдань комунікації в певній сфері спілкування”. Уперше це поняття було введене Е. Г. Різель та надалі розроблялося М. Н. Кожиною, М. П. Кульгаєвим як належне до розряду стилістичних категорій.

Авторами виділено найбільш важливі пари стильових рис, до яких належать: логічність – емоційність, об’єктивність – суб’єктивність, абстрактність – конкретність, точність – розмитість, офіційність – невимушеність, статичність – динамічність.

Стильові риси в сукупності відображають найбільш суттєві якісні характеристики функціональних стилів. На думку М. Н. Кожиної, стильові риси розподіляються також на специфічні, які є характерним для цього стилю, та додаткові, що не є обов’язковими. Звичайно, реалізація стильових рис має не абсолютний, а відносний характер. Тобто та чи інша риса в озвученому рекламному тексті визначається більшим чи меншим ступенем вияву. Лінгвістичне втілення тієї чи іншої стильової риси здійснюється на всіх мовних рівнях, у тому числі й на фонетичному.

Наприклад, така стильова риса рекламного тексту, як емоційність, більшою мірою виражена саме лексичними і фонетичними засобами. До фонетичних належать і просодичні параметри: нетипові наголоси, експресивна паузація, часті зміни ЧОТ, темпоральна нерегулярність, і алофонічне варіювання голосних та приголосних фонем.

Стиль нерозривно пов’язаний з певними тематичними єдностями, тому тематика мовлення є одним з основних складників поняття функціонального стилю. Вона взаємодіє із ситуацією спілкування і здійснює на неї подвійний вплив. По-перше, тематика визначає вибір семантики та відповідної лексики, по-друге, впливає на процес реалізації фонетичних засобів, які пов’язані із загальною тональністю висловлення (невимушене, недбале, ретельне тощо).

Однак у рамках рекламного тексту, особливо ігрового характеру, не менш важливою є власне структура повідомлення. Розподіл озвученої реклами на дві частини – основний текст та ехо-фразу, або салоган, – корелює з внутрішнім тематичним контекстом, що вносить певну специфіку у фонетичне оформлення реклами. Ехо-фраза, або заключна вербальна частина рекламного тексту, повторює головну думку основної частини рекламного повідомлення. Ехо-фраза надає рекламі завершеного вигляду, фіксує в пам’яті адресата найбільш важливі моменти повідомлення, коротко резюмуючи сказане.

Так, основному тексту ігрової реклами притаманні такі жанрові риси, як фіктивна індивідуалізованість інформації, фіктивні невимушеність та непідготовленість, висока інформативна насиченість та емоційність основного тексту реклами. Озвученій рекламі властива також настанова на “інтимізацію” спілкування, покликану оживити комунікацію, надати їй невимушеності. Це зближує рекламу з повсякденним спілкуванням, стає причиною виникнення багатьох специфічних рис, що є типовими для розмовного мовлення.

Для заключної ехо-фрази рекламного повідомлення, навпаки, характерним є прагнення до офіційності, точності, ясності і конкретності, оскільки реклама являє собою мовленнєвий акт, розрахований на велику кількість слухачів. Таким чином, дія мовних та позамовних факторів у рамках рекламного тексту має різноспрямований характер у його основній частині та в ехо-фразі. Це може зумовлювати неоднаковість змін фонетичних характеристик голосних і приголосних фонем в основній та заключній частинах рекламного тексту.

З одного боку, в основній частині рекламного повідомлення спостерігаються модифікаційні процеси, характерні для розмовного мовлення, в ехо-фразі рекламного тексту натомість часто зберігається нормативна вимова.

Варіювання голосних фонем німецької мови в озвученому рекламному тексті

Кожна фонема як лінгвістична категорія описується на основі набору диференційних ознак, корелятами яких є акустичні (фонетичні) характеристики голосних. Функціонування системи голосних фонем виявляється в мовленні. Тому визначення об’єктивно існуючих зв’язків між фонемами, що утворюють систему в реальних умовах широкого варіювання їх фонетичних характеристик, вимагає дослідження різних видів мовлення, одним із яких є озвучений рекламний текст.

Останні дослідження в галузі теоретичної фонетики доводять, що варіативність одиниць сегментного та просодичного рівнів може помітно впливати на слухача, ставати основним носієм прагматичної функції та підсилювати смисл сказаного. Взаємодія сегментних та супрасегментних параметрів усного мовлення дозволяє оформити текст як цілісне прагматично спрямоване на адресата повідомлення. Однак на сьогодні не проведено досліджень, у яких би на основі експериментальних даних досліджувалися модифікації голосних фонем саме в озвученому рекламному тексті. Вивчаючи фонетичні характеристики голосних фонем та їх модифікації в озвученому рекламному тексті, необхідно врахувати два фактори, а саме: належність тексту до певного функціонального стилю та жанру. На жаль, у лінгвістичній літературі немає єдиного визначення поняття “жанр”. Категорія жанру є досить гнучкою та не обмежується поняттям розподілу на три роди – епос, лірику і драму.

Так, М.Павлишин уважає, що жанр може становити будь-яка група текстів чи актів мовлення, що має визначальні риси. Особливо це стосується публіцистичних творів, до яких належать стаття, анонс, інтерв’ю, реклама тощо. Велику кількість рекламних текстів узагалі неможливо віднести до жодного із загальноприйнятих жанрів. Вони трактуються як змішані форми, в яких одночасно можна знайти риси кількох традиційних жанрів. Тому фонетична інтерпретація кожного конкретного рекламного тексту повинна здійснюватися відповідно до його типу та жанрової належності.

Сучасні рекламні тексти поділяються на три основні групи, до яких належать інформативні, імперативні та художні, або ігрові, рекламні тексти, з-поміж яких “ігрові” викликають найбільший інтерес. Так, “художня” реклама – це спеціально підготовлений (ігровий) рекламний сюжет, який розігрується кількома акторами з метою повідомити слухачам про пропоновані фірмою послуги. Використання при цьому звукових і музичних ефектів має працювати на створення образу рекламованої послуги. За широкого розмаїття форм “художня” реклама має задовольняти такі умови: привертати увагу потенційного споживача протягом перших секунд звучання; містити чітку інформацію про об’єкт рекламування; зацікавити слухача пропозицією.

Серед усіх груп рекламних текстів “художній“ рекламний текст є найбільш композиційно складним та емоційно насиченим, часто містить різноманітні прийоми образності, які реалізуються за допомогою набору просодичних засобів, що є неоднорідними протягом усього рекламного повідомлення та по-різному впливають на фонетичні характеристики сегментного складу озвученого рекламного тексту. До таких просодичних засобів передусім належать: нетрадиційні фразові акценти, темп, ритм, своєрідна паузація, перепади мелодійного контуру тощо. “Художні” рекламні тексти мають також своєрідну структуровану композицію. Велика увага приділяється персонажам рекламного ролика, часто зображується психічний стан та настрій дійових осіб.

Впливова сила реклами залежить від того, якою мірою в ньому реалізовано емоційні засоби мови. Їх відбір зумовлений характером ситуації, взаємостосунками героїв рекламного сюжету. Не менш важливим чинником, який детермінує відбір фонетичних засобів в ігровому рекламному тексті, є мета комунікації. У функціональній стилістиці розрізняють такі головні цільові настанови: переконання, інформування, повідомлення або взаємна передача інформації.

Реклама німецькою мовою

Принципи кодифікації

У 1898 р. Т. Зибс разом з іншими відомими філологами та визначними акторами спробував урегулювати та кодифікувати німецьку сценічну вимову. Вони дослідили спокійну, повільну вимову акторів 22 великих театрів. Результати аналізу занотовувалися в знаках фонетичної транскрипції. Чутність мовлення акторів у всіх частинах залу сприяла чіткій артикуляції кожного звука. Дзвінкі приголосні відрізнялися від глухих, глухі приголосні артикулювалися в усіх позиціях з придиханням, ненаголошені склади вимовлялися набагато чіткіше, ніж у звичайних життєвих ситуаціях. Він висунув суворі принципи регулювання вимови: - не повинні створюватися інші правила вимови, окрім вже наявних у мові; - написання не може бути зразком для вимови; - тверде регулювання враховує вимову звуків тільки в спокійному, зрозумілому мовлення; - виключаються випадки, в яких рима, ритм або нечасте мовне вживання потребують особливих відхилень від правил вимови. 

Результати досліджень були обговорені на спеціальній нараді, де їх проаналізували та рекомендували до публікації. У 1898 р. Т. Зибс видав книгу "Німецька сценічна вимова", яка перевидавалася багато разів. У 1899 р. германістична секція 45-го Зібрання німецьких філологів та викладачів ухвалила результати наради 1898 р. і вказала на необхідність застосування єдиної орфоепічної норми не тільки на сцені, але й в школі та інших сферах суспільного життя. Повторна перевірка та уточнення цих правил відбулися в особливому комітеті, у 1908 р. Т. Зибс підготував нове видання книги, додавши фонетичний словник. До 2007 р. книга вченого пережила два десятки видань. Останнє з них називається "Німецька вимова. Чиста та зрозуміла вимова з орфоепічним словником". 

Оскільки у своєму словнику Т. Зибс поряд з фонетичним описом слів подав точні рекомендації з вимови і не допускав варіантної вимови слів, ці положення суперечать динамічному аспекту розуміння норми, коли варіантність літературної норми виявляється на всіх мовних рівнях - фонетичному, граматичному, лексичному, він є консервативним за характером обробки наукових даних. Т. Зибс у визначенні орфоепічної норми виходить із немовних принципів етики й естетики та вимагає краси і правильності вимови. Традиційно сценічна вимова не була пов’язана функціонально ні з однією сферою спілкування. 

Поступово вона стала застарілою навіть для сцени. Характерною рисою "сценічної вимови" було максимальне зменшення кількості орфоепічних варіантів та суворі вимоги щодо реалізації голосних і приголосних звуків. Закріплення за сценічною нормою статусу ідеалу, що піднявся над мовленнєвою дійсністю, стало причиною відриву кодифікованої норми від реальної вимови вжитку, поширеної у німецькій мові у 40-60-х роках ХХ століття. Залучення Північної Німеччини до мовного об'єднання німецької національної мови відіграло суттєву роль у встановленні сучасної орфоепічної норми. Завдяки засвоєнню верхньонімецької норми через письмові тексти, в Північній Німеччині встановилася "чиста" верхньонімецька вимова. 

У кінці ХІХ ст. В. Фіетор висунув принцип зразкової німецької вимови "верхньонімецька мовна форма у нижньонімецькій вимові". Це стосувалося вимови дзвінких приголосних, які у верхньонімецьких варіантах вимови замінювалися глухими приголосними; а також лабіалізованих о, u, eu, які замінювалися e, i, ai. Для центральних та південних частин країни названі особливості вимови вважалися вже пережитком орфографії. Для Північної Німеччини вони існували у мовленні і вдало підкріплювалися орфографією. В. Фіетор виступав за необхідність реформування вимови німецької мови і переконував дослідити характерні вимовні особливості узусу за допомогою анкет. Він пропонував виявити та описати норму з врахуванням надрегіональних тенденцій узусу й основних рис "сценічної вимови". Головним фактором у процесі становлення норми вимови він називав не "сценічну вимову", а вимову, пов’язану з певною територією, яка пізніше, через поступове вирівнювання, стане літературною. 

У 1885 р. вперше вийшов його орфоепічний словник, третє видання якого у 1921 р. відображало лінгвістичні концепції, характерні для початку ХХ ст. Учений довгі роки спостерігав за живим мовленням носіїв німецької мови. У своєму словнику він додержувався відмінних від попередніх принципів фіксації вимови. В. Фіетор орієнтувався на загальноприйняте мовне вживання, спираючись на узус, суспільне схвалення, традиційність певного способу вираження. Якщо його сучасники вважали живе мовлення джерелом "хаосу", "безладдя" у мові, то В. Фіетор вбачав у ньому джерело руху та динаміки. Тому його нормативна концепція має більш життєвий характер, охоплюючи використання варіантних реалізацій, описи та вказівки щодо оцінки мовних явищ. Так, він розглядав нижньонімецьку вимову кінцевого g як [x] у "Tag" [ta:x] та звукосполучення ng як [qk] в "Sammlung" [zamluqk] як один з можливих варіантів орфоепічної норми. 

Робота над нормалізацією та кодифікацією німецької вимови була продовжена після другої світової війни. У 1959 р. у Лейпцигу була заснована редакція "Словника загальної німецької літературної вимови". Під керівництвом Г. Креха виникла програма експериментально-орфоепічних досліджень. Досліджувалася вимова дикторів радіо та телебачення. Перше видання "Словника німецької вимови" вийшло у 1964 р., останнє у 2010 р. Були висунуті принципи, якими керувалися автори при укладанні словника: - висхідним пунктом для нормування вимови може бути тільки мовна реальність; - йдеться про кодифікацію літературного мовного вжитку на такому рівні, що доступний усім, хто хоче використовувати німецьку мову, а не діалект або розмовну мову. 

У виданні 1982 р. у назві з'явилося поняття "стандартна вимова". Під цим терміном автори розуміли таку форму вимови на рівні літературної мови, яка загально реалізується, є загальноприйнятою та загально розповсюдженою. Така вимова не повинна бути елітарною, вибраною, а також не повинна містити територіально або соціально забарвлені розмовні реалізації у мовленні. У цьому виданні був впроваджений новий функціональний підхід до кодифікації німецької орфоепічної норми. Суттю нормативної концепції словника є перехід від функціонально недиференційованої кодифікації нормативної вимови до відображення стилістичного варіювання в залежності від умов комунікації. Тобто, стандартна вимова передбачала різноманіття фоностилістичних варіантів, що реалізувалися у різних видах суспільної діяльності. 

Словник 1982 р. видання містив фоностилістичні варіанти стандартної вимови. У 1962 р. вийшов у редакції Дудена у Мангеймі "Словник вимови" в опрацюванні М.Мангольда та співробітників редакції. Автори вказували, що вони спиралися на норми "сценічної вимови" та основні риси зрозумілої літературної вимови. Останнє видання з'явилося у 2005 р. Автори висунули наступні принципи укладання словника: - це ідеальна норма, вона не претендує на те, щоб відобразити безладне різноманіття розмовної мови; - норма надрегіональна, не містить типового місцевого забарвлення; - норма єдина, варіанти виключаються, або урізані до мінімуму; - нормована вимова близька до орфографії; - нормативна вимова відрізняється більшою чіткістю вимови слів, ніж розмовна мова. 

Отже, укладачі ставили високі вимоги до встановлення стандарту німецької літературної вимови. Вони виключали варіативність норми вимови та пропагували її близькість до орфографії. Автори вказували на відмінність стандартної вимови від сценічної вимови, з одного боку, та літературної вимови від не літературної вимови, з іншого боку. За основу кодифікації була взята не сценічна вимова, а загальна норма вжитку, яку автори позначили як стандартну вимову. Таким чином, можна спостерігати дві тенденції процесу кодифікації орфоепічної норми німецької мови. 

Перша, започаткована Т. Зибсом та продовжена редакцією К. Дудена, розглядає норму вимови як ідеал, до якого треба прагнути. Встановлення норми відбувається на основі надмовних принципів, а орфоепічна норма в такому разі має рекомендаційний характер. 

Друга тенденція процесу кодифікації полягає у зверненні нормативних процесів до безпосереднього мовного вжитку. Ця тенденція була започаткована В. Фіетором і продовжена видавцями словника під керівництвом Г. Креха. Змінилося призначення кодифікованої орфоепічної норми. Вона не вважається ідеалом, а об’єктивно зображує мовленнєве вживання, тобто має дескриптивний характер. Звернення до узусу робить правомірним існування кількох нормативних варіантів. 

Оскільки під нормою у лінгвістиці частіше всього розуміється, з одного боку, загальновизнане вживання у мовленні мовних засобів, а, з іншого боку, сукупність правил, які впорядковують це вживання у мовленні індивіда, тенденції кодифікації відображують обидва аспекти поняття норми. Представники першої тенденції розуміють характер орфоепічної норми як прескриптивний, а другої - як дескриптивний. Подальшого розгляду потребують питання становлення орфоепічної норми німецької мови як сукупності її статичних і динамічних характеристик: статичності - рухливості, традиційності - змінності, однозначності - варіативності, а також засоби та інструментарій кодифікації норми німецької вимови.

Етапи кодифікації

Перший етап кодифікації німецького вимови датується кінцем XІX ст. У розробці правил німецького сценічного мовлення приймали участь Вільгельм Вієтор, Едуард Зиверс, Карл Луік, Теодор Зібс. У 1885 р. виходить книга – "Німецька літературна вимова" ("Dіе Aussрrachе dеs Schrіftdеutschеn") Вільгельма Вієтора. Це був перший крок у справі кодифікації німецької вимовної норми.

Послідовником В. Вієтора став маловідомий широкій науковій спільноті германіст із Грайфсвальду Теодор Зібс. Він розглядає вимову артистів як основу для регулювання і кодифікації орфоепічної норми німецької мови. Слід зазначити, що сценічне мовлення повинно було, на думку автора, розглядатися як ідеальна норма вимови. Теодор Зібс базується на тому, що актор має дуже чітко вимовляти слова, щоб останні ряди слухачів в театрі чули його так само добре, як і перші, тому потрібно, щоб мовець чітко вимовляв всі звуки і склади, як наголошені, так і ненаголошені.

Т. Зібс проводить попередні консультації з Генеральним інтендантом Королівського драматичного театру в Берліні і виступає у 1897 р. з доповіддю на 44 сесії ради німецьких філологів та вчителів у Дрездені, де отримує "гаразд" Союзу німецьких театрів і секції германістів на роботу з кодифікації німецької вимовної норми.

У 1898 р. виходить у світ книга Теодора Зібса "Німецька сценічна вимова" ("Dеutschе Bühnеnaussрrachе"), присвячена підсумкам досліджень автора та керованої ним комісії. Протягом багатьох років вона була підручником і методичним посібником для акторів і людей, які намагалися опанувати "високий стиль" німецької мови.

Під час роботи над кодифікацією німецької вимови було встановлено деякі моменти, які мають велике значення і сьогодні. Т. Зібс підкреслював, що кодифікація передбачає не тільки сукупність правил вимови, але і виділення зовнішніх аспектів реалізації даних правил у мовленні, при цьому письмове мовлення не повинно бути визначальним для розмовного. Автор бере за основу тільки спокійне, зрозуміле мовлення, однак у цій систематизації мають бути визначені і враховані випадки, у яких є виключення: рима, ритм або рідке використання.

У 1959 р. на пропозицію Ганса Креха у Лейпцигу було засновано редакцію "Орфоепічного словника німецької літературної мови". Під керівництвом Г. Креха було розроблено докладну і розгорнуту програма для експериментально-лінгвістичних досліджень у галузі німецької фонетики і фонології. За зразок для розгляду і кодифікації була взята вимова дикторів радіо і телебачення у випусках новин, читання художніх текстів і наукових доповідей. Перше видання словника вийшло у світ в Лейпцігу в 1964 р. Словник пережив три редакції: у 1969, 1972, 1974 рр. У своєму словнику автори зробили спробу впорядкувати знання про інтонацію, базуючись на дослідженнях власної лінгвістичної лабораторії.

У 1962 р. у ФРН (м. Маннгейм) з'явився перший словник вимови серії ДУДЕН за редакцією Макса Майнхольда та Пауля Гребе. У вступі автори погоджуються в цілому з нормами сценічної вимови, виділеними і кодифікованими Теодором Зібсом, і зазначають найважливіші ознаки високої літературної вимови. Протягом наступних десятиріч з'являються нові видання цього словника (1972, 1990), які базуються вже не на сценічній вимові, а на загальновживаному варіанті вимови німецької мови – стандартній вимові.

У 1982 р. видається "Великий словник німецького вимови", розроблений комісією німецьких лінгвістів за редакцією У. Штетцер. На відміну від попередніх цей словник вперше містить чотири стилистичні типи ситуативної вимомови, в основу яких покладено дослідження Г. Майнхольда. Стилистичні типи вимови становлять собою по суті розгорнутий варіант стилів вимови Л. Щерби, який розрізняв, як відомо, повний та розмовний стилі вимови. Дане видання містить також розділ, присвячений проблемі норм німецької інтонації, чого не було раніше у ДУДЕНі.

Незважаючи на те, що орфоепічна й орфографічна норми сучасної німецької мови є кодифікованими, вони, проте, постійно зазнають часткової переробки і реформування. На Венській конференції з орфографії у 1994 р. Г. Дроздовський, голова наукової ради редакції ДУДЕН, заявив, що мова у даному випадку йде не про глобальну реформу німецької мови, а про так звану "невелику реформу здорового глузду". Сучасні дослідження у галузі фоностилістики і соціофонетики із застосуванням ситуативно-стартифікаційного методу також сприяють подальшому розвитку і вдосконаленню норм німецької вимови на основі вивчання характеру зв'язків соціальних і мовних структур, динаміки німецької звукової системи у синхронії.

У роботі "Про норми зразкової російської вимови" Л. Щерба писав: "…у вимові майбутнього буде скасовано все занадто місцеве, московське чи ленінградське, орловське чи новгородське, не кажучи вже про різні розпізнавальні риси інших мов, подібно до кавказького чи середньоазійського "гортанного" [x], українського [г], татарського [ы] і таке ін.".

Даний процес створення єдиної вимовної норми, позбавленої місцевих ознак, відбувається протягом останніх 100 років у німецькій літературній мові. Продовжується він і в наш час. Яке місце у цьому вирівнюванні територіальних варіантів сучасної німецької мови займає свідома діяльність з нормування, а яке – живі міграційні процеси, має бути виявленим при дослідженні різних аспектів розвитку літературної мови.

Становлення

Становлення німецької літературної мови та її орфографічної й орфоепічної норми відбувалося досить складно. До кінця ХІХ ст. Німеччина була роздроблена на безліч окремих князівств, у кожному з яких була своя столиця. Для економіки характерним було натуральне господарство, що максимально обмежувало спілкування між окремими мінідержавами. Результатом стало роз'єднання не тільки у сфері вимови але й у межах лексичного і граматичного складу варіантів німецької мови, які відрізнялися за географічною і соціальною ознакою.

Жодне з найбільших міст (Лейпціг, Берлін, Мюнхен) не мало титулу загальної столиці. З XV по XVІІІ ст. Верхня Саксонія (середньозахідна Німеччина) грала головну роль серед німецьких князівств у політичній, економічній і культурній сфері. У даному регіоні склалася відокремлена мовна норма (у першу чергу письмова мова). Ця форма мови використовувалася в усіх саксонських канцелярських та друкарських органах, нею йшло викладання у всіх школах.

Важливий внесок у розвиток і становлення літературної німецької мови зробив Мартін Лютер, який переклав Біблію з латинської німецькою, кинувши виклик духівництву і правлячим колам. Він вважав, що Слово Боже мають читати і розуміти не тільки вершки суспільства, але і прості селяни та робітники. Ім'я М. Лютера назавжди пов'язане із формуванням єдиної національної німецької мови. Він підкреслював, що не створив мову заново, а тільки зафіксував її, що він стояв не на початку, а в середині вікового розвитку мови. М. Лютер писав: "Я не маю відокремленої, певної своєї мови в німецькій, але мені потрібна загальна німецька мова, щоб мене розуміли всі німці".

Ця форма мови набула розповсюдження у західних і центральних частинах Німеччини і сприймалася як зразок. У зв'язку з тим, що вона використовувалася тільки у листуванні і діловодстві, це була не розмовна, а письмова форма. У різних галузях вона набула свого діалектного вимовного забарвлення. Діалектна роз'єднаність виразно проявляється у творчості поетів-класиків того часу, як, наприклад, у віршах Фрідріха Шіллера. Автор римує: gеhеn – Höhеn, Mіеnе – Bühnе, untеrtänіg – Könіg, Bügеl – Rіеgеl, тому що голосні [Ø:], [y:], [е:], [і:] у діалекті є омонімичними. У Йогана Вольфганга фон Ґьоте ми зустрічаємо Zwеіfеl – Tеufеl ['taеfеl]; Tag – darnach; Augеnblіck – zurückе тощо. Ще виразніше ця різниця проявляється у поетів більш раннього періоду.

На початок XІX ст. було вирішено в цілому проблему формування єдиної письмової мови і німецької національної літератури. При цьому, однак, була відсутня єдина система орфографії, на необхідність створення якої одним з перших вказував Ієронімус Фрейєр у 1722 р. в роботі "Anwеіsungеn zur tеutschеn Оrthоgraрhіе". Загальні принципи німецької орфографії вперше були сформульовані К. Аделунгом у 1788 р. в його книзі "Vоllständіgе Anwеіsungеn zur Dеutschеn Оrthоgraрhіе". Автор спробував усунути гостру протиставленість орфографічно омонімичних слів типу Lärchе – Lеrchе, Waіsе – Wеіsе, Rоggеn – Rоckеn тощо. Уперше ввів письмовий умлаут голосних з метою більш точної передачі слів-родичів на письмі – ältеr (еltеr), fällеn (vеllеn), tränkеn (trеnkеn). Германісти проводять конференції, присвячені розробці єдиної орфографічної норми німецької мови: у 1854 р. – у Гановері, у 1857 р. – у Лейпцігу, у 1861 р. – у Штутгарті й у 1871 р. – у Берліні. 

Основні результати багаторічних зусиль німецьких лінгвістів підсумовує Конрад Дуден у своїй фундаментальній праці – "Оrthоgraрhіschеs Wörtеrbuch dеr dеutschеn Sрrachе" у 1880 р. Незважаючи на те, що в німецьких землях: Баден, Меклєнбург, Саксонія та Вюртемберг – видаються власні книги, усі друкарі намагаються слідувати єдиному баварсько-пруському орфографічному зразку. Починаючи з 1990 р., більшість книг і журналів видається за єдиними орфографічними правилам. Після проведення у 1901 р. Другої конференції з проблем орфографії в Берліні, у якій взяли участь представники всіх федеральних земель і держав, а також Австрії Швейцарії, у 1902 р. видається оновлений та перероблений кінцевий варіант словника К. Дудена.

Політична й економічна роздробленість Німеччини значною мірою ускладнювала шлях до об'єднання вимовних варіантів німецької мови. Про необхідність спільності орфографії й орфоепії одним з перших говорив ще у 1477 р. К. Хюбер у книзі "Mоdus lеgеndі", залишаючи, однак, без відподвіді питання про те, відповідно до якої вимовної норми чи варіанту вимови слід говорити німцям.

Вимоги про необхідність повної відповідності між написаним і вимовленим висувалися, вже починаючи з XV ст., проте аж до XVІІ ст. це питання залишалося відкритим. Шоттель та його послідовники вважали, що майбутня вимовна норма має бути надрегіональною. Однак і в наступні 150 років вимова продовжує носити яскраво виражений територіальний характер, незважаючи на спроби В. Ратке (1571–1653) та інших лінгвістів встановити у ролі вимовного еталона майсенський діалект.

Рядом дослідників робилися спроби досягти уніфікації усного німецького мовлення на основі східносередньонімецького варіанту письмової літературної мови, що пояснювалося його високим соціальним престижем на початковому етапі формування національної німецької мови. Ф. фон Цезен писав у 1640 р. в "Адріатичній Роземунді", що подібно до того, як в Афінах говорили найвишуканішою грецькою мовою, у Римі – найвишуканішою латиною, так "у Верхній Саксонії та Майсені розмовляють найвишуканішою верхньонімецькою мовою". Проте вже на початку XVІІІ ст. зустрічаються свідчення чіткішої артикуляції проривних приголосних у мешканців північної Німеччини.

На кінець XVІІІ ст. Саксонія втрачає свій політичний та економічний вплив. На зміну їй приходять північні та середньосхідні регіони Німеччини, насамперед Прусія. Ці процеси у суспільному житті знаходять відображення також і у фактах мови. Активізується зацікавленість лінгвістів у питаннях вимови, активно досліджуються словниковий склад і закони граматики. Уперше як самостійна галузь розвивається фонетика, описуються особливості артикуляції, впроваджуються перші транскрипційні символи.

У нижньонімецькій діє правило, згідно з яким вимова слів має відповідати їх написанню. Хоч і в цьому регіоні не існувало єдиної вимовної норми, тут чітко відрізнялася дзвінка артикуляція приголосних [b], [d], [g], [s], [z] від глухих [р], [t], [k], [s], які у верхньонімецькому ареалі практично не розрізнялися. Нижньонімецькій не була властива також і південнонімецька делабілізація [ö], [ü], [еu] → [е], [і], [еі]. Уже Г. Зойме (1763–1810) вимагав встановлення правил уніфікованої вимови шляхом поєднання майсенських вимовних навичок з нижньонімецькими.

Важлива роль у справі формування вимовної норми належить театру ("Еіn Wоrt an Schausріеlеr"). Подібний погляд розділяв також і Й. В. фон Ґьоте. Як директор придворного королівського театру у Ваймарі, він виклав його у своїх "Правилах для акторів" ("Rеgеln für Schausріеlеr") у 1803 р. Й.В. фон Ґьоте підкреслював: "Wеnn mіttеn іn еіnеr tragіschеn Rеdе sіch еіn Рrоvіnzіalіsmus еіndrängt, sо wіrd dіе schönstе Dіchtung vеrunstaltеt und das Gеhör dеs Zuschauеrs bеlеіdіgt". Ареальний варіант вимови може призвести до комічного ефекту, якщо Фауст, наприклад, буде говорити на саксонському діалекті, а Маргарита – на швабському.

Й. В. фон Ґьоте